Чітка, велична будівля з елементами неоготики в серці Ужгорода мало в кого сьогодні викличе асоціації з монастирем. Тим не менше, свого часу ця споруда, в якій нині розташований один із факультетів Ужгородського університету, колись слугувала саме для духовних та культурно-освітніх потреб Закарпаття. Мова про Василіанський монастир, розташований на стику старовинних вузеньких вулиць Волошина та Ольбрахта в центрі міста. За роки існування стіни цієї споруди були свідками історичних віх, переплетінь людських доль, важливих подій із життя міста та краю загалом, адже тут були не тільки обитель, а й інтернат, гімназія, потужна друкарня, шпиталь та навіть суд. На момент побудови це була найвища споруда Ужгорода – хмарочос – із оригінальним планом будівлі, власною каплицею та церквою. Будівля й зараз притягує погляди величчю та потужністю, обіцяючи розкрити таємниці своєї історії кожному, хто загляне до її старовинних стін і захоче поцікавитися її минулим…
Якщо говорити про ідею будівництва Василіанського монастиря, то слід почати з того, що розвиток греко-католицької громади на території сучасного Закарпаття наприкінці XIX-початку XX століття зумовив гостру потребу в будівництві духовного та освітнього центру, який би готував кадри для семінарій, гімназій та й загалом виховував інтелігенцію краю. Оскільки на Закарпатті з часів Федора Корятовича існувала традиція вшанування Святого Василія Великого, а також з огляду на мережу василіанських обителів, Мукачівська греко-католицька єпархія вирішила заснувати великий монастир василіан в Ужгороді. У «Календарі благовісника» за 1927 рік є навіть згадка про це: «Задача того нового монастыря велика, бо мае он воспитатицѣ лѣ ряди здоровоѣ, добрымъ духомъ оживлено ѣинтелигенціѣ для Подкарпатскоѣ Руси». Як зазначають дослідники історії, кошти на будівництво зібрали дуже швидко, левову частку для цього виділила держава. Будували монастир за проєктом ужгородського архітектора Ернева Колоша.
Наприкінці жовтня 1907-го в Ужгороді освятили фун дамент майбутнього монастиря, зводити його почали за чотири роки потому, а завершили менш ніж за рік від старту будівництва: 7 червня 1912-го на верхівці монастиря вже встановили триметровий хрест. Про велич будівлі писали тоді дуже красномовно: «Стоить он надъ рѣкою Ужомъ и возноситься надъ цѣлымъ городомъ». І справді, це була красива будівля з високим цоколем та цікавим плануванням: центральна частина налічувала чотири поверхи, по обидва боки її продовжували триповерхові крила з просторими терасами для англійських садів. На одному з поверхів була розташована квартира керівника монастиря, кімнати монахів, а також велика їдальня; на іншому –житлові приміщення для інтернату, на четвертому поверсі у центральній частині будівлі була монастирська каплиця, яка містила розписи відомого закарпатського художника Йосипа Бокшая. Митець, до слова, розписав і колишню грецьку церкву у дворі монастиря, присвячену Василію Великому, яка після оновлення відчинила двері для всіх охочих. Сам монастир був повністю електрифікований, мав такі блага цивілізації, як централізоване тепло- і водопостачання, внутрішні вбиральні. На жаль, на початку 1929 року монастир загорівся: повністю був знищений дах, частково постраждали приміщення четвертого поверху, після чого будівлю реконструювали. Зробили це не так швидко, як будували, аж за дев’ять років, проте внаслідок реконструкції будівля втратила свій початковий вигляд: були забудовані не лише тераси, а й прибудовані крила уздовж усіх поверхів. Загалом у споруді тоді нараховували 56 кімнат та кілька великих залів. У різні часи в монастирі жили по кілька монахів та від тридцяти й до ста учнів, для яких, крім житлових, були облаштовані класні й бібліотечні приміщення. У часи Першої світової війни Ужгородська філія Товариства Червоного хреста обладнала в монастирі допоміжний шпиталь для військових. Серед вагомих віх в історії будівлі варто назвати й таку: у 1921 році половину приміщень монастиря займала Президія суду Підкарпатської Русі. Протягом року, напередодні Другої світової війни, в монастирі працювала українська класична гімназія з інтернатом. Важливим фактом з історії життя монастиря є й те, що з 1925 року й до кінця Другої світової війни саме в цій будівлі діяла друкарня. За два десятки років саме в стінах Василіанського монастиря видрукували понад 181 тисячу примірників щомісячного видання «Благовісник», майже вісімдесят тисяч релігійних книжок, двадцять тисяч наукових творів, а також величезні наклади релігійно-освітньої літератури. У радянський період, у 1946 році, монастир уже пустував, там офіційно проживали лише троє ченців, тож за кілька років будівлю передали Ужгородському університету. У величних стінах розмістили біологічний та фізичний факультети вишу. У частині кімнат облаштували крайовий зоомузей: зібрали в ньому кілька сотень експонатів. Колишню грецьку церкву при монастирі перетворили у велику фізичну аудиторію, а унікальні розписи Бокшая… просто зафарбували! І хоча таких сумних наслідків у радянські часи зазнали численні пам’ятки архітектури, культури й духовності по всій Україні, слід віддати належне тому, що будівлю Василіанського монастиря все ж вдалося в цілому вберегти. Вона й нині підноситься над Ужем в очікуванні на реставрацію, якої давно потребує, та на відродження своєї потужної слави…
