На одному з пагорбів Ужгорода, у самісінькому центрі міста, причаївся ошатний білий собор з акуратними зеленими дашками – це пам’ятка архітектури місцевого значення Свято-Преображенський храм, який зазвичай називають Цегольнянська церква.
Навесні будівля ховається поміж зелених дерев та квітучих гліциній, влітку навколо неї розливається п’янкий дух лип, які цвітуть. Але найголовнішою є та потужна атмосфера, що панує всередині будівлі – вона сформована десятиліттями палкої віри тисяч місцевих людей в перемогу світла над темрявою.
І це не просто гарний зворот для залучення туристів, ні: храм на Цегольні – це славетна сторінка в житті Карпатського краю, адже саме тут, на Цегольні, правили службу й говорили з народом такі потужні історичні постаті, як відомий мовознавець, фольклорист та історик, парох церкви Михайло Лучкай та гордість усіх закарпатців – Президент Карпатської України Августин Волошин.
Старовинна Свято-Преображенська церква – об’єкт культурної спадщини, який здавна був окрасою міста і важливим духовним осередком.
Виникнення споруди у більшості джерел датується XVIІІ століттям, хоча про її історію та значення в житті Ужгорода слід говорити, починаючи за два віки до того, адже перші згадки про храм східного обряду в Ужгороді знайшли в історичних джерелах 1575 року. Тоді це була невелика дерев’яна церква, що відчиняла свої двері для вірян по вулиці Підградській – там, де зараз в Ужгороді розташований так званий Перечинський автовокзал. Поряд із церквою протікала річка Малий Уж і під час весняних повеней будівлю постійно підтоплювало. Саме тому, після численних ремонтів та перебудов, міська казна (так тоді називалася влада міста) вирішила перенести храм на узвишшя і в 1787 році викупила земельну ділянку родини Долинаїв на Цегольні. Будівництво розпочали за гроші міста за сприяння намісника Ужанського отця Івана Шустая. Щодо проєкту будови, то думки розходяться: одні джерела вказують на архітектора Йосифа Фрідмана, інші – на інженера й архітектора казни Йожефа Фрідгофера.
Повністю закінчив будівництво та облаштування церкви о. Іван Ляхович, ймовірніше за все, у 1802 році, хоча і з цього приводу є розбіжності в різних історичних джерелах. Так само достеменно невідомо, але припускають, що міг освячувати храм на честь Преображення Господнього сам єпископ Андрій Бачинський – один із найпотужніших діячів в історії Мукачівської греко-католицької єпархії. На той час храм відвідували майже дві з половиною тисячі вірян, греко-католицька громада постійно зростала.
Церкву звели з каменю, мала три вежі, навколо з самого початку заклали чудовий сад, розарій та квітник.
За роки існування собор зазнав кількох реставрацій, уперше – майже через століття після освячення. Наприкінці XIX століття у церкві добудували захристію, тоді ж, як припускають дослідники, відомий угорський живописець, який жив і в Ужгороді, Ігнатій Рошкович намалював вівтарну ікону.
Тривалий час церква зберігала свій початковий вигляд, але в середині минулого століття структуру віконних прорізів змінили, склепіння зруйнували та замінили на плескаті перекриття з залізобетонну, вежу-дзвіницю на західному фасаді, розібрали. Із часом зникли зі стін і розписи, створені Рошковичем.
Історія храму багата на події та перипетії. Із часу освячення й до 1949 року церква була греко-католицькою, а в 1837 році навіть отримала декрет від Папи Римського про повний відпуст на свято Преображення.
У середині XIX століття при храмі почала працювати приходська школа для дітей вірників. Викладав при церкві голова спілки вчителів Ужанщини та редактор газети «Учитель» Андрій Репай. У різні періоди навчались при храмі й до півтори сотні дітей. Однак наприкінці Другої світової школа закрилась.
У радянський період, а саме 1949 року, храм передали православній громаді, тоді ж забілили унікальні розписи Йосипа Бокшая, а ще за три роки храм і взагалі закрили. Відомо, що все майно тоді передали до Кафедрального собору в Ужгороді, де частина перебуває й досі. Іконостас тоді ж потрапив до Сторожницької церкви Св. Кирила і Мефодія, церковні дзвони знищили. Саме приміщення тоді ж передали Ужгородському держуніверситету, і в тих стінах, де десятиліттями молились люди, зрештою майже тридцять років працював обчислювальний центр вишу. Після легалізації греко-католицької церкви храм на Цегольні опинився в центрі протистояння між православною та греко-католицькою громадами Ужгорода, оскільки органи влади передали її православним.
Упродовж десятиліть незалежності України греко-католики молилися просто неба біля каплиці, під якою похований парох храму, мовознавець та історик Михайло Лучкай. Зрештою у 2008 році на території нижче Цегольнянського храму почалося зведення нової будівлі для греко-католицької громади. Тоді й виникла ідея зберегти старовинну каплицю, частково вбудувавши її в нову споруду. Цей задум втілив у життя ужгородський архітектор Петро Сарваш. Зрештою, все чудово вдалося, і нині, зайшовши до нової церкви, кожен може побачити місце спочинку визначного культурного і духовного діяча краю.
На окрему згадку заслуговують настоятелі Ужанського деканату та парохи Цегольнянського храму, серед яких такі відомі особистості, як історик, лінгвіст, перекладач, культурний та громадський діяч Закарпаття, автор «Слов’яно-руської граматики» та «Історії карпатських русинів» Михайло Лучкай; папський прелат, доктор теології, громадський діяч др. Василь Гаджега, професор Ужгородської богословської семінарії Олександр Марина та інші. Помічними священиками на Цегольні були також такі потужні особистості, як секретар єпископа Бачинського, автор «Букваря язика рускаго» і Катехизиса малого» Іван Кутка, Іван Бокшай, канонік, професор семінарії Олександр Микита, громадсько-політичний діяч, Президент Карпатської України Августин Волошин, журналіст, педагог, історик Еміліан Бокшай та інші гідні пам’яті постаті. Усі вони зробили надзвичайно багато не тільки для релігійної громади, але й для культурного та духовного розвитку Ужгорода та Закарпаття.
Для даної публікачії також використано матеріали з наступних публічних джерел: Вікіпедія, сайт “Релігія в Україні”, сайт “Про Захід”