Розпочати знайомство з Ужгородом варто із його серця – вулиці Корзо. Не зважаючи на свій поважний вік (а вона існує з ХІІ століття!), вулиця досі залишається улюбленим місцем для прогулянки містян та туристів. Тут можна здибатися з друзями, випити кави, позаглядати у вітрини крамниць чи послухати вуличних музикантів. А особливо цікаві туристи можуть спробувати пошукати таємні маленькі дворики, надійно сховані за фасадами одно-двоповерхових будиночків.
Важко сказати, коли саме вулиця була збудована, відомо тільки, що вона належить до десятки найстаріших в Ужгороді. Колись тут жили ремісники, які працювали на володарів Ужгородського замку.
Свого часу вулиця мала інші назви – Мостова, Великомостова, Рашина (міністр фінансів Чехословаччини), Казінці (угорський письменник і педагог), у радянські часи – Суворова(російського полководця), а ось назва Корзо стала офіційною тільки після здобуття Україною незалежності.
Хоча може здатися, що це ім’я якогось визначного мистецького чи політичного діяча, але насправді це слово описує процес. У перекладі з італійської «corso» – місце для прогулянок. Існують легенди, що вулиця так називалася ще з часів Другетів – феодалів, які з 1322 по 1684 володіли Ужгородом. Проте більш ймовірно, що ця назва прийшла з Будапешта на початку ХХ століття. Тоді було модно влаштовувати довгі неспішні прогулянки набережною, але Ужгород ще не міг похвалитися облаштованим берегом річки, липовою алеєю, як зараз і містянам довелося обрати іншу локацію для «корзування». У той час Великомостова мала дві незаперечні переваги – асфальт та ліхтарі. Тому навіть сотні фіакрів та карет, які прямували до моста через Уж, не могли зіпсувати прогулянки жителям Унгвара.
Ужгородці залишалися вірні своїй традиції і після того, як збудували гарну набережну. У певний момент міській владі довелося втрутитися і заборонити прогулянки вулицею. Оскільки, за підрахунками поліції, у 1936 році кожного дня по Корзо проїжджало в середньому близько 800 автомобілів, 1800 возів та 3 тисячі велосипедів, а неуважні пішоходи часто ставали причиною аварій. Однак навіть така радикальна заборона не знищила звички ужгородців – Корзо і досі залишається центром життя міста.
Чим ще приваблювала ця вулиця? Як і зараз, раніше на ній містилося багато магазинів, де можна було придбати останні модні новинки і задовольнити свої найсміливіші фантазії. Власниками більшості з них були євреї. Їх було так багато, що цю частину міста навіть можна було б назвати єврейським кварталом.
Крім цікавої історії, вулиця приваблює багатьох своїми пам’ятками. Архітектурний ансамбль Корзо сформувався наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, також кілька будинків належать до чехословацького періоду (1920-1939 роки).
На перетині вулиць Корзо і Волошина знаходиться улюблене місце зустрічі ужгородців, відоме як «Хрест». А ще саме тут можна побачити непомітний на перший погляд будинок – «Білий корабель». Свою назву він отримав не через колір цегли, з якої збудований, і не від імені архітектора М. Фегера (із угорської мови його прізвище перекладається як «білий»), який проектував будівлю у 1902-1903 роках. Ще з 1780 року на цьому місці знаходилися готель і корчма з такою назвою. І хоча у міської влади були плани побудувати на її місці ратушу, проте їх не вдалося втілити в життя. Поки йшли будівельні роботи, місто віддало будівлю в оренду продавцям сукна. Одного четвергового ранку в крамницю навіть завітав незвичний гість. Великого рогатого вола господар саме гнав на ярмарок, але в тварини були інші плани. Вона спокійнісінько зайшла в магазин, перелякавши відвідувачів, і скинула на підлогу тканини синього і червоного кольорів. Відтак повернулася на Великомостову вулицю. На жаль, оригінальна будівля була знищена в пожежі 1909 року і пізніше відбудована.
На «Хресті» також знаходилася кав’ярня «Золотий ключик». Вона була улюбленим місцем зустрічей та кавування містян. Хоча кафе закрилося у 90-х роках, на будівлі досі можна помітити стару вивіску у формі золотого ключа.
Скульптура ліхтарника Дяді Колі теж є однією із візитівок Корзо. Прототипом став ужгородець Микола Дерев’янко, який протягом 40 років сумлінно запалював електричні ліхтарі, щоб містяни та гості могли «корзувати» у вечірні години.
Поруч із ліхтарником, біля одного з кафе, встановлений пам’ятник «Глобус Ужгорода». Його зробили фахівці ковальської майстерні, на кулі – рельєфні зображення давніх вулиць, будівель і пам’яток міста.
Маленька вулиця у центрі маленького Ужгорода – місце зустрічей, побачень, домовленостей. Нею і неспішно прогулюються, аби і себе показати, й на інших подивитися і швидко пробігають у справах навіть кілька разів за день.
Для даної публікації також використано матеріали з наступних публічних джерел: Вікапедія, Карпатський об’єктив, MD Ukraine.